Після руїни може бути тиша, в якій народжується нова форма... Пошуки відповіді

Є художники, які зображають красу.

Є ті, що шукають сенс.

А є Бексинський — той, хто не ховає страх.

І мені з ним — зрозуміло, як на одному диханні.

Не тому, що я люблю морок.

А тому, що я не боюся бачити правду крізь нього.

Його картини не про темряву.

Вони — про розпад після катастрофи, де все живе продовжує дихати, навіть якщо не має шкіри, тіла чи мови.

Його полотна — це сни, які я можливо, я бачила колись.

Іноді уві сні. А щось можливо, наяву...

Іноді, коли розпадалася.

Іноді, коли тримала когось, хто розпадався.

Мені не страшно у цих краєвидах, де небо мовчить, а земля покрита уламками пам’яті.

Бо я там уже була.

І знаю: після руїни може бути тиша. А в тиші — народжується нова форма.

Можливо, Бексинський малює мої слова, яких я не промовила.

А, може, це мої клітини згадують щось, що пережите тілом — але не розказане ще ніким.

Я не йду до нього по відповіді. Я йду, як до старого друга:

поглянь — я ще тут. Я ще бачу. Я ще дихаю. І навіть коли світ без обличчя — я маю своє. І навіть коли все зруйновано — я все ще вмію бути.

Я не дивлюсь — бо не треба. Світ входить у мене не через зіниці, а через дотик. Я відчуваю реальність не зовні, а зсередини.

Очі мої — не для того, щоб бачити, а щоб вмістити тишу.

Це не пов’язка. Це не шкіра. Це — шари пам’яті. Намотані, як бинти на душу, що вижила.

Я — мовчання.

Я — дотик до себе крізь тисячі зникнень.

Я тримаю обличчя своє долонею, щоб не розсипалось під вітром часу.

І так, в мені живе ще хтось.

Маленька тінь —може, те, що я втратила.

А може, те, що тільки шукаю.

Моя краса — у ламкості.

Моя сила — у вразливості.

Мої очі сліпі, але я бачу глибше, ніж дозволяє світло.

І коли ти дивишся на мене — ти теж зупиняєшся. Бо ти знаєш: я — не про страх. Я — про витримування всього, що колись було нестерпним.

Останні пости