Ілюзія пропрацьованості або чому нічого нікуди не дівається

Часто ми потрапляємо в пастку, під назвою ілюзія пропрацьованості — відчуття, що ми вже «закрили» певні теми й більше до них не повернемося. Але психіка працює не так.

Іноді мені здається, що в сучасному психотерапевтичному та саморозвивальному просторі нам гостро не вистачає простого нагадування: особистість — це не кубик Рубіка. Це не структура, яку можна один раз зібрати, поставити на поличку й вважати справу завершеною.

Ми шукаємо прості рецепти — інструкції, афірмації, вправи, «шпаргалки» на всі випадки життя. Нам хочеться думати, що достатньо зробити кілька «технік», пройти марафон із самоповаги або подивитися надихаюче відео — і все зміниться. Але правда в іншому.

Нам треба зійти з небес на землю й чесно подивитися на себе: якої складності ми є.

Нас не рятують вправи, марафони чи ролики з інстаграму — бо ми часто потрапляємо в ілюзію пропрацьованості. Вона заспокоює, але не трансформує.

Ми — не сталеві конструкції

Особистість — це не щось жорстке, однорідне чи стабільне. Вона багатовимірна, жива, рухома. Це тисячі тонких зв’язків, історій, емоцій, спогадів. Це багаторічна мозаїка досвіду, яка постійно змінюється — іноді ледь помітно, іноді кардинально.

Уявіть собі калейдоскоп: невеликий рух — і вся картинка інша. Так і з нами. Зранку ми — одна людина, після розмови з кимось — вже інша. А якщо ще й не виспались або перевантажені — наш внутрішній малюнок знову змінюється.

Багатьох лякає така несталість. Хочеться зафіксувати хоч щось — хоч якимось діагнозом: аб’юзер, нарцис, травмований, недолюблений… Хоч щось, за що можна вчепитися. Бо складність — нестерпна. А ще гірше — невизначеність.

Але саме ця складність і є джерелом нашої гнучкості, здатності до змін, живості. І саме вона — найбільше випробування для нашого мислення.

Точка опори: домінанти

Коли я говорю про особистість, мені хочеться починати з одного простого, але глибокого образу — домінанти. Це не про силу характеру чи амбіції. Це про ті емоційно насичені вузли пам’яті, які залишили відбиток у нашій психіці назавжди.

Яскраві, болючі, щемкі, соромні, радісні — ті, що згустками живуть у нашій внутрішній системі координат. Їх не видно щодня, але саме вони часто керують нами у критичні моменти.

Уявіть собі кулі різного розміру: великі — яскраві травми чи радості, дрібні — буденні події. Все це зберігається всередині. Нічого не зникає. Ні після курсу терапії, ні після озаріння на ретриті. Єдиний спосіб це стерти — хіба що лоботомія. Але разом з тим зітреться все інше — і сенс, і пам’ять, і життя як історія.

Стрес оголює

Коли настає криза — втрата, переїзд, хвороба, розрив, війна — свідомість послаблює свій контроль, і з глибин спливає все те, що було заховане. Те, що ми колись назвали «опрацьованим».

І тут найнебезпечніше — не те, що воно спливає. А те, що ми цього не чекаємо. Бо вже «вилікували». Поставили галочку.

Я часто бачу, як люди розгублено запитують: «Чому це знову прийшло? Чому я так реагую? Я ж уже пропрацював(ла) цю тему!» А воно просто було під поверхнею. І ось знову — як глибоководна риба — виринає в полі свідомості.

Ті, хто знайомі з собою, хто має внутрішню карту, можуть відстежити ці рухи. Вони не провалюються цілком. Вони розпізнають: «О, це знову моя стара історія. Але я вже знаю, як із цим бути». І саме це — про справжній розвиток. Не про видалення, а про знайомство й контакт.

Коли конфігурація змінюється

У стресі ми не просто стаємо вразливими — ми регресуємо. Повертаємось у ті частини себе, в яких це вже було — тільки тепер трохи в іншому одязі.

Наприклад, після розлучення жінка раптом починає відчувати себе менш цінною, менш захищеною, наче їй знову двадцять і вона шукає хоч якусь опору. Хоча ще вчора, маючи стосунки, вона була впевненою, структурованою, самодостатньою. Змінилась не тільки ситуація — змінилася вона сама. Конфігурація особистості, як у калейдоскопі, зробила рух.

Або переїзд. І справа не тільки в мові, культурі, кліматі. Найбільша трудність — це те, що ми самі себе вже не впізнаємо в новому середовищі. І часто починаємо інтерпретувати через криве дзеркало: «зі мною щось не так», «я не витримую», «я зламалась». Насправді, з нами просто знову спливає та глибока частина — та, що не встигла або не змогла пройти цей досвід раніше.

І якщо ми не визнаємо, що в нас активувалася давня домінанта — ми починаємо бачити світ через її лінзу. Робимо помилкові висновки. Спотворено сприймаємо інших. Руйнуємо зв’язки. І втрачаємо контакт із собою.

Рух до дорослості

Коли говоримо про розвиток особистості, я завжди повертаюсь до базової осі: від інфантильного до дорослого. Це не про вік. Це про структуру свідомості.

Інфантильність — це коли я живу тільки у своїх відчуттях. Мені погано — значить, все погано. Людина здалась ворожою — отже, вона така і є. Там немає сумніву, немає другого рівня.

Дорослість починається тоді, коли з’являється мислення. Коли я можу сказати собі: «Так, мені зараз боляче. Але давай подивимось, що насправді відбувається?» У цьому — головна ознака зрілості. Здатність не зливатися зі своєю емоцією, не бути нею, а мати її.

Дуже часто стає видно, хто справді рухається, а хто — застряг у ілюзії пропрацьованості: коли є знання, але немає мислення.

І тут ми підходимо до важливого: еволюція — це розвиток мислення, а не накопичення технік.

Інструкції — це не мислення

Скільки я бачу людей, які щиро вірять: якщо знати більше, читати більше, мати набір правильних фраз — усе налагодиться. Але справа не в тому, скільки ми знаємо. А в тому, чи ми розуміємо, що робимо.

Мислення — це не «запам’ятати, як правильно». Це здатність вибудовувати причинно-наслідкові зв’язки. Це — логіка, яка виростає всередині нас, а не приходить у вигляді списку з інтернету.

Уявіть людину, яка завчила: «Треба відстоювати свої кордони». Але всередині — дитя, що кричить, не вміючи ні почути себе, ні дочекатися, коли інший скаже «ні». Вона «виражає емоції», як її навчили, але насправді — тероризує середовище. І ніхто не може з нею взаємодіяти без напруги. Бо її «правильність» — не інтегрована. Вона не стала частиною мислення, не пройшла внутрішній шлях.

Зовні це виглядає як сила, але зсередини — це та сама інфантильність, тільки прикрита модними словами.

Ілюзія пропрацьованості: сліпота проєкту «Я вже це пройшов(ла)»

Одне з найнебезпечніших місць — це момент, коли ми переконані: «Це я вже закрив(ла)». Ми ставимо внутрішню галочку, і відвертаємо погляд. Але в психіці нічого не зникає, поки ми живі. Все, що було прожито — живе в нас. У більшій чи меншій мірі впливу — але живе.

І якщо ми вирішили, що це «більше не про мене» — ми перестаємо впізнавати це, коли воно знову з’являється. У вигляді сну. Реакції. У тілі. У стосунках. Ми не впізнаємо своє. А значить — не можемо з цим працювати.

Це не проробленість. Це заперечення. Сліпота. Вразливе місце.

Сизифова праця?

Може здатися, що це все — марно. Що ми лише знову й знову обертаємо ті самі камені, і вони знову скочуються донизу. Але ні. Ми змінюємось. Не у сенсі стерти щось, а у сенсі — стати здатними це побачити, витримати, впізнати.

Справжня сила — не в тому, щоб викреслити темне. А в тому, щоб більше ніколи не відводити від нього погляду.Не лякатися себе. Не відвертатися. Мати стійкість дивитися на себе цілого — без редагування.Це — зрілість. Це — пропрацьованість.

Пастка гордині

Особливо болісно це звучить у контексті фахівців. Бо я щоразу бачу, як «проопрацьовані психологи» стають найважчими клієнтами — як для інших, так і для себе. Бо їхня впевненість у «готовності» не дозволяє бачити. Вони вже не досліджують — вони вже пояснюють. Вони вже «знають». І це — їхня тінь.

А ще — це створює дистанцію з людьми. Бо коли я вірю, що я «краще», я мимоволі дивлюсь на інших згори вниз. Я можу цього не хотіти, але ця гординя просочується в слова, жести, тон. Вона створює простір холоду, відсутності співпереживання. Бо я вже не поруч — я вище.

Психолог працює не «світлом», а темрявою

Найглибший контакт відбувається тоді, коли я не соромлюсь своїх тіней. Коли я знаю їх, визнаю і не прикрашаю. Бо саме тоді я можу по-справжньому впізнати біль іншої людини. Не теоретично. А як свій.

Ми можемо працювати тільки з того місця в собі, яке вже пройшло цю темну кімнату. І не вийшло з неї ідеальним — а вийшло здатним бачити.

Тому «пропрацьованість» — це не про сертифікати, техніки чи кількість власних сесій. Це про здатність залишатися в контакті з власною складністю. Знати, де я вразливий. І не використовувати знання як зброю, а як міст.

Іноді найбільше, що ми можемо зробити — це не тікати від себе.І не вважати, що вже не маємо з чим працювати. Бо в той момент, коли ми «припинили» — ми перестали жити.А життя — це процес. Це свідома здатність бути живим, складним, змінним. Неідеальним. І — справжнім.