Після руїни може бути тиша, в якій народжується нова форма... Пошуки відповіді
Сьогодні, я отримала запрошення на виставку, та вперше задумалась, чому мені близький Бексинський?
Є художники, які зображають красу.
Є ті, що шукають сенс.
А є Бексинський — той, хто не ховає страх.
І мені з ним — зрозуміло, як на одному диханні.
Не тому, що я люблю морок.
А тому, що я не боюся бачити правду крізь нього.
Його картини не про темряву.
Вони — про розпад після катастрофи, де все живе продовжує дихати, навіть якщо не має шкіри, тіла чи мови.
Його полотна — це сни, які я можливо, я бачила колись.
Іноді уві сні. А щось можливо, наяву...
Іноді, коли розпадалася.
Іноді, коли тримала когось, хто розпадався.
Мені не страшно у цих краєвидах, де небо мовчить, а земля покрита уламками пам’яті.
Бо я там уже була.
І знаю: після руїни може бути тиша. А в тиші — народжується нова форма.
Можливо, Бексинський малює мої слова, яких я не промовила.
А, може, це мої клітини згадують щось, що пережите тілом — але не розказане ще ніким.
Я не йду до нього по відповіді. Я йду, як до старого друга:
поглянь — я ще тут. Я ще бачу. Я ще дихаю. І навіть коли світ без обличчя — я маю своє. І навіть коли все зруйновано — я все ще вмію бути.
“Я — та, що бачить крізь закриті очі”
Я не дивлюсь — бо не треба. Світ входить у мене не через зіниці, а через дотик. Я відчуваю реальність не зовні, а зсередини.
Очі мої — не для того, щоб бачити, а щоб вмістити тишу.
Це не пов’язка. Це не шкіра. Це — шари пам’яті. Намотані, як бинти на душу, що вижила.
Я — мовчання.
Я — дотик до себе крізь тисячі зникнень.
Я тримаю обличчя своє долонею, щоб не розсипалось під вітром часу.
І так, в мені живе ще хтось.
Маленька тінь —може, те, що я втратила.
А може, те, що тільки шукаю.
Моя краса — у ламкості.
Моя сила — у вразливості.
Мої очі сліпі, але я бачу глибше, ніж дозволяє світло.
І коли ти дивишся на мене — ти теж зупиняєшся. Бо ти знаєш: я — не про страх. Я — про витримування всього, що колись було нестерпним.
Коментарі